Вокзальний безхатько у кав’ярні

Кав’ярня на вокзалі у великому місті (схід). Пересиджую в ній негоду, п’ю гарячий чай.
Заходить молодий безхатько. Колоритний такий, з синцем під оком.

– Дівчата, милі, пустіть бомжа погрітися! Я на зупинці ночую, я змок, я змерз, як собака… (Російською каже, звісно, я переклала).
– Ми не можемо… У нас тут камери… Нас сварять за це…
– Вибачте, дівчата милі, я ж не знав. Може, хоч гарячого чаю бомжу наллєте? Скільки коштує чай?
– 35 гривень.
– (риється по кишенях, знаходить якийсь дріб’язок – точно не 35 грн) Що за життя! Гарячого чаю нема на що купити в негоду… Дівчата, я хоч і на зупинці ночую, але я вас попрошу. Може, почуєте про якусь роботу – маякніть мені. Я тут живу, мене всі вокзальні бомжі знають! Я хотів би кудись в село на городи… (На городи взимку, ага).

Дівчата з ввічливості кажуть, що попитають. Бомж тим часом:
– Люди добрі, люб’язні! Може, хтось купить замерзлій людині стакан чаю?

Я, знаючи свою інтелігентську зовнішність, яка справляє враження, що на мені можна безкарно їздити, підозрюю, що зараз причепиться адресно до мене. Напружено дивлюся в інший бік і репетирую про себе фразу, що знаю одне дуже гарне бюро вакансій, яке швидко й безвідмовно забезпечує високооплачуваною роботою, військкомат називається… По життю не жадібна, але алкашів не спонсорую принципово, ніколи.

Одна з дівчат тим часом щось стиха каже бомжу. Він голосно відповідає, на всю кав’ярню:

– Не буду я у військової просити! Вона мене зараз до військкомату пошле! А там убивають! Краще я на зупинці житиму.

(Якщо когось цікавить закінчення цієї історії – чай бомжу налили безкоштовно. Після цього він почав чіплятися до відвідувачки, чи не потрібен її мамі зять, і його вигнали).